На війні без паспорта – ти диверсант

Кожен українець знає, що йде війна, цього неможливо не знати. Про це щодня показують по телебаченню, повідомляють по радіо про кількість загиблих. Воєнкомати оголошують про четверту та п’яту хвилі мобілізації, жителі різних районів час від часу зустрічають на колінах груз-200. Організовуються волонтерські рухи різного спрямування, які по всіх куточках України, займаються різною діяльністю і допомагають солдатам. Для останніх вони стали їхніми рятівниками у прямому сенсі цього слова. Вболівають і допомагають чим можуть українці, які живуть за кордоном. У церквах після служби отці виголошують – «моліться за мир в Україні».
Так, усе це відбувається, але наскільки усвідомлюють серйозність усієї ситуації ті, хто продовжують жити звичним життям. Коли бомби не летять, кулі не свистять. Коли на столі завжди є смачненька їжа а ввечері тепленька постіль.
Я довго вагалась і ось нарешті, збираю речі. Хлопці, які з горем попалам погодились мене з собою взяти строго наголосили брати тільки необхідне. 
Метою поїздки було розвести солдатам Долинського району продукти та особисті передачі. А завершальний маршрут – Одеська обл. де ми мали забрати груз-200 з воєнної частини. Про другий етап поїздки я намагалась не думати.
Часу, щоб пошити форму у мене не було, тож хлопці піднайшли, враховуючи мій зріст – 1.56, щось менш-більш підходяще. Берци 36 розміру в наявності були, але вони виявились настільки важкими, що рухатись я в них не змогла, тож зійшли і кеди. 
Перед поїздкою я пішла на волонтерський пункт збору, щоб своїми руками упакувати коробки, які будемо везти. Це були консервація домашнього приготування – салати, огірки, помідори, варення; тушонки; засолене сало; кілька ящиків свіжих помідорів, питна вода; борщові набори домашнього приготування.
Нарешті бус був укомплектований і виїхав. Ми зупинились коло підніжжя Гошівської Ясної Гори, біля статуї Матері Божої, помолились і рушили в далеку путь. По дорозі я розглядала власні будиночки і багатоповерхівки, зазеленілі дерева і хмари, які повзли по небі. Підключивши уяву можна було розгледіти різноманітні візерунки. Час від часу я задумувалась над тим, що мене чекає попереду і в животі пробігав холодок. Не тому, що я боюсь війни, я ніколи її не бачила, а тому що людина завжди має страх перед невідомим. 
Про те, що ти вже на східній Україні говорять не таблиці попри дорогу а та убогість, яка впадає в око, старі похилі хатини, розбиті радянські зупинки та знаки із серпом і молотом. Під відкритим небом коло бару десь о 8 годині вечора жіночки середнього віку в халатах розпивають водочку. Я поглянула на це і подумала: «Ось чому ми такі різні і так відрізняються наші потреби. У нас в таку пору, як то кажуть: «аби тільки блиснуло сонце» жінки до вечора пахають на городах. Прийшла весна треба пофарбувати паркан, помити вікна, обрізати дерева, посадити квіточки на клумбі. Пізно ввечері валячись від втоми, вони засинають із думкою про те, що вони ще не встигли зробити і планують наступний день». 
Ісус борючись в агонії у оливному городі бачив, що найбільше він страждатиме за байдужих людей. 
Мені пригадалися рядки Бруно Ясенського «Бійтесь байдужого…»:
Не бійся ворогів – у гіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів – у гіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство.
…Мої роздуми перервала розмова про документи. Хлопці питали де мій паспорт і коли я заглянула в свою сумочку, то із жахом виявила, що залишила його вдома. «Дороги назад вже нема. Щось придумаємо», хитаючи головою сказав один з моїх супутників.
Під’їжджаючи до першого блокпоста на якому СБУ з автоматами перевіряють машини у мене прискорено забилось серце. Нас зупинили перевірили, що ми веземо, поглянули на документ з Долинської районної ради, який засвідчував, що ми волонтери з Івано-франківської області і пропустили. Ху-у-у-у, я видихнула з полегшенням. Далі було ще багато блокпостів з воєнними, щоб проїхати попри них треба знати пароль, який у них міняється щодоби. Тут нам пощастило більше, хлопі дізнались ключове слово і ми спокійно їх минали, хто просив дати щось поїсти ми ділились тим, що везли.
Приємно було чути «дякую», від солдатів, яким ми привезли частинку їхнього дому, передачу від рідних. Робили з ними фотографії, щоб показати батькам, які так тужать за своїми героями.
На цій позитивній ноті ми поїхали у Волноваху, де мали забрати солдата Руслана з 72 бригади із м. Миколаїв, який з відпустки повертався у Богданівну до своєї воєнної частини. І все було б добре, якби по дорозі не тріснуло колесо і була зроблена вимушена зупинка. На дворі спека, в машині духота я вийшла на вулицю. Хлопці мене різко попередили нікуди не йти – з двох сторін заміновані поля. Трохи пройшовшись я побачила що попри нас їде джип із воєнним начальством. Він пригальмував і з машини вийшов військовий, запитав чи нам не потрібна допомога і не отримавши ствердної відповіді поїхав. Та за кілька метрів вони зупинились і повернулись назад, з машини вийшли два чоловіки, один з автоматом і питають у мене паспорт. «Ми розшукуємо молодих снайперок, ваші документи, будь ласка». Коли виявилось що документів я не маю, прозвучала відповідь: «Ну, тоді ми розстріляємо вас за диверсанство». Волонтери, які мене везли, мимоволі зблідли і почали просити не оцінювати цю ситуацію так строго: «Не забирайте її, будь ласка».
- «Якщо ви так дуже хочете, я можу вас усіх розстріляти разом з нею».
Так декілька хвилин тривали напружені переговори, а тоді мене попросили пересісти у службову машину. 
Моїм спасінням був Руслан, якого ми доставляли у частину. Нас везли туди, якщо комбат впізнає свого солдата та волонтерів мене мали відпустити.
Я сіла у чорну машину і на хвилинку відчула себе героїнею пригодницького фільму. На проти мене сидів воєнний з автоматом у руках, який дуже нагадував королівського гвардійця Великобританії, йому тільки не вистачало ведмежої шапки, він навіть не моргнув.
Я послідувала його прикладу і мовчки молилась 90-ий псалом. На щастя ми довго не їхали, по дорозі ми зустріли комбата 72 бригади. Усі зупинились вийшли і ще раз перевірили ситуацію та документи. Нарешті, мужчина за кермом посміхнувся до мене в дзеркало: «Тобі пощастило розгільдяйка, можеш іти». Відчинились двері і я знову опинилась зі своїми волонтерами, які мене так яро захищали, я була дуже вдячна за це їм.
Напевно що вони б мене не розстріляли, а просто затримали до встановлення моєї особистості. Але ж їм треба було якось налякати порушників закону. І це їм вдалось, повертаючись додому я чітко засвоїла – на війні без паспорта – ти диверсант.

Я не була там де стріляють з важкої техніки, не бачила поранених чи мертвих, але я точно відчула що живу у воєнний час де все по іншому, де інші закони і цінності. Я тільки бачила від’їжджаючи від Гранітного, як клуби чорного диму піднімались у небо – це означало, що там почались обстріли. І я задумалась над тим, хто зараз там, моє серце стиснулось від болю. Усе так заплутано, так складно, я відчула себе дуже немічною і такою ж уявила нашу Україну….
Я не маю надії ні на нашу владу, ні на Європу. У мене залишилась надія тільки на Бога, який є джерелом нашої сили. Просімо Його у щоденних молитвах прощення наших провин та благословення для себе і народу, просімо про дар нашої єдності. І наша соборна молитва буде вислухана.